• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Видавнича діяльність

Видання бібліотеки

/Files/images/Палітурка Городищини славні імена.jpg

Довідник «Городищини славні імена» підготовлений працівниками центральної районної бібліотеки ім. В Симиренка на чолі з директором Тамарою Лисенко. Видання – спроба зібрати, узагальнити певний матеріал про частину представників громади Городищини, які жили, творили, боролися заради рідної землі. Книга знадобиться викладачам історії, заступникам директорів шкіл з виховної роботи, бібліотечним працівникам, державним службовцям, головам місцевих рад, оскільки, крім коротких повідомлень про окремих особистостей, уміщує узагальнену інформацію про Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, загиблих воїнів-афганців, бійців АТО, Почесних громадян м. Городища, лауреатів премій ім.. С.С. Гулака-Артемовського та ім.. Родини Симиренків, заслужених працівників різних галузей народного господарства тощо. Городищани різного віку знайдуть для себе цікаву, раніше невідому, потрібну інформацію.

/Files/images/д.jpeg

Cело Журавка має свою неповторну історію. В усі віки Журавка була трудівницею, славилася людьми, які шануючи минуле, творять сьогодення, переживають лихоліття і гідно йдуть вперед.

Перша писемна згадка про село датована 1726 роком. Тоді ж у Журавці була збудована церква на честь мучениці Параскеви. Церква освячує все життя людини і учить, виховує, наставляє на добре благочестиве життя, яке веде до спасіння, до вічного життя.

/Files/images/Зелена Діброва (2).jpeg

Хранитель курганів – Зелена Діброва,

Тут бажаним гостем завжди був Тарас.

Відчула тепло його сильного слова,

Краса його віршів звучить повсякчас.

О.Тичко

Тут, у селі Зелена Діброва, з 1823 року і до завершення свого життєвого шляху, жила сестра Тараса Григоровича Шевченка – Катерина Красицька. Саме їй – своїй старшій сестрі – поет зобов’язаний найкращими враженнями від свого важкого дитинства, завдяки їй відчув тепло материнського серця.

Тарас Григорович кровно пов’язаний із Зеленою Дібровою: бував тут не лише у дитинстві, коли втікав від мачухи до улюбленої сестри поняньчити племінників та попоїсти, а й у свої молоді та зрілі літа, у кожен свій приїзд на Україну. Бував Тарас Шевченко в Зеленій Діброві в 1845, 1847, 1859 роках. У 1845 році він привіз своїй сестрі подарунок: червоний шерстяний пояс із зеленими смужками, та ще грошей дав на хату, яку збудували на Кушнірівці для Якима Антоновича. В останнє він приходив до сестри після повернення із заслання, та вже не застав живої. Пішов до племінниці Федори (її синові Мартину було на той час років 8-9), та вдома застав лиш дітлашню, дорослі були на панщині. Тарас лишив записку на столі, а під скатертиною 25 карбованців.

Подружжя Красицьких народило дванадцятьох дітей, живими залишилось лише четверо – Яким, Степан, Максим і Федора, самі пішли з життя молодими.

В селі глибоке коріння Красицьких, що походять від Антона і Катерини, улюбленої сестри і няні Шевченка. Із родини Якима Красицького походить письменник Дмитро Красицький. Працював він на освітянській ниві, директором першого драмтеатру «Шевченківець», довгий час директором музею «Києво-Печерська лавра». За своє життя написав близько 500 нарисів з літературознавства та шевченкознавства.

Іще одне відоме ім’я цього роду – Фотій Красицький. Його батько Степан – син Катерини та Антона Красицьких. Це видатний художник початку ХХ ст., революціонер-демократ, чудовий педагог. Своїм живописом Фотій Степанович збагатив скарбницю української національної культури, у творчому доробку якого – портрети, сюжетні картини, краєвиди, журнальна графіка, навчальні посібники з малювання.

Зеленодібрівці свято шанують Т.Г.Шевченка. Його погруддя – перед школою, яка носить його ім'я.

В березневі дні проводяться заходи в школі, бібліотеці, краєзнавчому музеї. Стало традицією ще з 1964 року покладати квіти до погруддя членами козацького коша, продовжується ця традиція і до сьогодні.

На місці, де знаходилась садиба Красицьких, встановлено пам’ятний знак. Недалеко розташована могила Катерини Красицької. У 2006 році встановлено пам’ятник улюбленій сестрі Тараса. На могилі встановлено надгробний камінь з граніту червоного кольору, барельєф портрету з бронзи. На зворотній стороні напис:

« Боже спаси,

Суди мене

Ти по своїй волі.

Молюсь. Господи, внуши їм

Уст моїх глаголи…

А на нижчій плиті слідуючий напис:

Красицька Катерина Григорівна

1804-1848

Сестра Т.Г.Шевченка

Автор – скульптор Дим’юн В.В.

У2010 році встановлено пам’ятник ще одній людині, доля якого переплелася з долею Шевченка.

Петро Гаврилович Лебединцев (1819 – 1896 рр.) – український історик, археолог, церковний діяч, журналіст, автор багатьох праць із стародавньої історії і археології. А пізніше й досліджувач життєвого й творчого шляху Т.Г.Шевченка. Саме Лебединцев відслужив панахиду над поетом при перепохованні його в травні1861 року.

/Files/images/Вільшана.jpeg

Шевченко у Вільшані

Дівочою стрічкою в’ється через село прадавня річка Вільшанка, несе кришталеві води до Дніпра. Спливають за синьою водою віки, та вільшанські береги добре пам’ятають кожну мить історії, кожного, хто, зупинившись на хвилинку, залишився назавжди на благодатній вільшанській землі і вписав у Книгу Буття відкриту ним місцину.

Тарас Григорович Шевченко народився на світ при Василю Васильовичу Енгельгардту, коли у вільшанському маєтку польського духу і польської мови не було і в згадці і коли живі ще були спогади про гайдамаччину, про набіги тридцяти семи кримських татар, про спалення у Вільшаній Данила Кушніра та інші. Ще зовсім малим розлучився він із сестрою Катериною, яка вийшла заміж у с. Зелену Діброву за селянина Антона Красицького. Вона розповідала, що Тарас не раз прибігав до неї і в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи із села в село, через що вона називала його «приблудою».

З 1791 року села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшана належали генерал-лейтенанту Василю Васильовичу Енгельгардту, дійсному таємному раднику, сенатору Російської імперії. До 1827 року поміщик жив у Петербурзі, потім переїхав до Вільшани. Тут був розміщений один із маєтків Енгельгардта. Будинок був великий, з високими східцями, обіч яких, за переказами, лежали два камінні леви. Кімнати багато убрані, з дорогоцінними прикрасами. Вільшанці згадують, що під час революційних подій Енгельгардтові вироби із золота, срібла, порцеляни та кришталю були без жалю вкинуті в криницю – пан такий був лихий до людей, що хотілося знищити навіть пам'ять про нього. Мабуть, з тієї ж причини було вщент зруйновано і панський будинок: немає знаку навіть від фундаменту.

У 1828 році Василь Васильович помирає, залишаючи села Вільшанського куща у спадок своєму синові Павлові.

Саме в цей період Енгельгардтів кріпак Тарас Шевченко шукає маляра, який би навчив його малювати. Дяк із Хлипнівки, придивившись до хлопця, бачить його здібності, дає згоду на навчання. Одна біда: Тарас – кріпак, негоже тримати поміщицького хлопчика у себе без посвідки. І Шевченко чимчикує до Вільшани, де мешкає Енгельгардтів управитель Дмитренко, просити свідоцтво на проживання у хлипнівського маляра. Дмитренко, розговорившись із хлопчиком і помітивши його меткий розум, замість того, щоб видати посвідку, призначає його кухарчуком на панській кухні. Юнак, що уявляв уже себе учнем маляра, змушений вичищати з плити попіл, носити дрова, воду, мити посуд, виконувати інші вказівки панського кухаря. Часом Тарас, не витримавши, кидав недочищені сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов у сад і там на деревах та кущах розвішував свою колекцію малюнків, які призбирував де тільки траплялася нагода. За такі відлучки з пекарні не раз отримував лозиною від кухаря. Зрештою, управитель зрозумів, що Тарас не для кухні, тому, випроваджуючи його до панського двору у Вільно, рекомендував його як майбутнього „покойового маляра”. Великі пани того часу держали у себе з власних кріпаків не тільки слуг і майстрів, а навіть художників, музик, співаків і акторів. У вільшанському маєтку також був кріпацький оркестр. Та, не зважаючи на рекомендацію Дмитренка, Енгельгардт взяв Тараса за покоєвого козачка.

Пізніше Тарас Шевченко часто згадує Вільшану в своїх листах і творах. Вільшана – невід’ємна часточка України, її історія – то історія нашої Батьківщини. Тут, як і по всій Україні, просили волі козацькі душі, закипала кров від панської несправедливості: бунтували і повставали вільшанці, гайдамацькі загони наганяли страх на шляхту. „Гомоніла Україна” – писав Тарас Шевченко, вихований на гайдамацьких бувальщинах свого діда Івана. Дійсні історичні події, які сталися у Вільшані під час селянського повстання під назвою Коліївщина описує поет у поемі „Гайдамаки”.

Саме Вільшана є початком славного шляху Тараса Шевченка у великий світ звершень і поразок, саме звідси відкрилася йому дорога у Вільно, а потім у Санкт-Петербург.

Відомо, що в Петербурзі Т.Г.Шевченко випадково зустрівся з своїм земляком, художником І.М.Сошенком, який познайомив його з відомим російським художником - живописцем К.П.Брюловим, російським поетом В.А.Жуковським. Саме з їх допомогою Т.Г. Шевченка в 1838 році було викуплено у поміщика Енгельгардта з кріпацтва. За викуп Тараса Шевченка із кріпацтва необхідно було сплатити пану Енгельгардту 2500 крб.

Кілька разів приїжджає Тарас Григорович у Вільшану – під час своїх подорожей по Україні 1843-1845, 1845-1847, 1859 років.

Вільшанці пишаються тим, що саме Вільшаною прослалися стежки, якими ходив Тарас Шевченко і ревно бережуть пам’ятні місця: криницю, з якої брав воду Тарас, панський льох. На місці маєтку Енгельгардтів встановлено пам’ятний знак.

/Files/images/Мліїв.jpeg

Шевченко у Млієві

У розкішному буянні левад і садів, над тихоплинною річкою Вільшанкою, розкинулося мальовниче село Мліїв. Це давнє козацьке поселення - батьківщина славної родини Симиренків. Це до них, перших українських цукрозаводчиків, помологів і меценатів, приїхав у гості після заслання Тарас Шевченко. Збереглося кілька приміщень маєтку, де перебував Кобзар, а також родинна Симиренківська церква.

В будинку, де мешкала сім'я Великих Українців, діє нині меморіальний музей.

Улітку 1859 року Тарас Шевченко приїхав до своїх мліївських знайомих. Тоді фірма промисловців-цукрозаводчиків перебувала на вершині розквіту і слави. Спочатку, наприкінці червня, поет заїхав до одного з керівників фірми, Олексія Хропаля, зятя Симиренків. Не застав господаря, пішов до Платона Симиренка. До компанії приєднався і Хропаль. За кілька хвилин Шевченко був з усіма як свій. Однак Тарас поспішав до рідні на Звенигородщину і його відвідини обмежилися кількома годинами. Господарі взяли з нього слово, що наступного разу Шевченко погостює довше.

Через кілька днів він знову приїхав і влаштувався у просторій і затишній господі Хропаля, подарував йому офорт ”Приятелі”

Вечорами заходили службовці, інженери, робітники заводу. Поет розповідав веселі пригоди, читав свої вірші. Такого художнього читання тут не чули ніколи раніше..

Обідав Шевченко у Платона Симиренка. Потім йшли оглянути завод, майстерні, містечко, училище. Шевченка дуже схвилювало дбайливе ставлення до людей. Побачивши завод та містечко фірми ”Брати Яхненки та Симиренко”, вражений Тарас Шевченко обійняв присутнього при цьому Кіндрата Яхненка й промовив розчулено: ”Батьку, батьку Кіндрате, що ти тут наробив!— І на очах його з’явилися сльози.

У Хропаля зеленів прекрасний сад. При заводі були свої садівничі, які вирощували плодові дерева та декоративні рослини. Обіцяли подарувати Шевченкові кращі саджанці, як тільки він матиме свою садибу. Коли зайшла мова, що в книгарнях давно немає ”Кобзаря”, поету запропонували матеріальну підтримку на видання книги. Згодом Платон Симиренко надав поету 1100 рублів, а Шевченко повернув борг примірниками ”Кобзаря”. У 1860 році побачив світ новий "Кобзар". Це було останнє прижиттєве видання творів Шевченка.

Цього разу перебування Шевченка у Млієві тривало 3 дні. Потім він попросив дати коней, щоб поїхати до родичів у Кирилівку і Корсунь.

Т.Г.Шевченко згадував Городищину у багатьох своїх творах. ”Вже минули Воронівку, Вербівку, Вільшану…” – це рядки відомої поеми ”Гайдамаки” в основу, якої покладено повстання гайдамаків 1768 року на Правобережній Україні, відомого під назвою Коліївщина. Приводом до нього стали жорстокі релігійні утиски українських селян польськими панами, які хотіли примусити їх прийняти унію і чинили страшні звірства над православними по всій Україні. Жахливим свідченням таких діянь була страта мліївського титаря Данила Кушніра. Сталось це 29 липня 1766 року у Вільшані. Народні перекази про подвижницький вчинок Данила Кушніра дійшли й до Т.Г.Шевченка (зокрема від діда Івана, свідка Коліївщини) і глибоко зворушили його. Поет з великою поетичною силою відтворив трагічну постать Кушніра і присвятив йому цілий розділ – ”Титар”.

Під час приїзду у Черкаси продовжувачка славетного мліївського бізнесового та меценатського роду Тетяна Симиренко, розповідаючи про служіння Симиренків Україні, підкреслювала, що за приклад їм був Данило Кушнір. І щоб увічнити його подвиг, виконуючи волю громади, Симиренки замовили місцевому богомазу ікону, на якій би було зображено Данила Кушніра.

Мліївчани свято бережуть пам’ять про Великого Кобзаря.

Його іменем названо одну із вулиць села. Погруддя Т.Шевченка (роботи скульптора К.Терещенка – копія першого пам’ятника поету на Чернечій горі) встановлено на території Інституту садівництва ім.Л.П.Симиренка. Музей родини Симиренків створений за ініціативою академіка М.М.Артеменка, вміщує експозицію про перебування Кобзаря у Млієві, відвідувачам пропонують цінні експонати.

Про відвідини Т. Шевченком Млієва згадує у своїй книзі «Історія села Млієва» Т.М.Курінна, а поет - краєзнавець Микола Борщ поклав на віршовані рядки сприяння виходу у світ Шевченкового «Кобзаря» коштом П.Симиренка:

Він пригорнув надією поета.

Сказав сердечно: «Кошти на це є.

Як влада їх тримає у лабетах,

То наша фірма руку подає».

/Files/images/Городище.jpeg

Шевченко у Городищі

Городище – один з наймальовничіших куточків Черкащини – приваблює численних гостей з усього світу. Наш край має багату історію та неповторну природну красу – високі пагорби, вкриті лісами, сади, пшеничні лани, мальовничі долини, між якими сріблястою стрічкою в’ється річка Вільшанка.

Пам’ятки історії і культури є важливою складовою духовних надбань городищан, його історією. На території району народились, проживали і працювали особистості, а також відбувались події, що справили свій вплив не лише на хід історії краю, а й всієї України.

Доля велета української думки, національного пророка Тараса Григоровича Шевченка тісно пов’язана з Городищем.

Коли Т.Г. Шевченко звільнився від кріпацтва і став навчатися у Санкт-Петербурзькій Академії художеств, потоваришував із популярним тоді оперним співаком Семеном Гулаком - Артемовським, який був родом із Городища. Тарас Шевченко був другом та великим поціновувачем цієї незвичайної людини, про таланти якої ходили легенди.

Для Гулака-Артемовського прізвище Шевченка було знайомим з дитинства. У родині його батька змалку виховувався Євдоким Савич Шевченко, двоюрідний брат поета, і тому цілком ймовірно, що, дізнавшись від художника К.Брюлова, що серед його учнів є колишній кріпак з України, який носить знайоме прізвище, Гулак-Артемовський попросив познайомити його з ним.

Коли у 1843 році Т.Г.Шевченко приїздив на Україну, то побував і у нашому місті. Сюди він завітав спеціально для того, щоб відвідати матір свого друга. Коли Тарас Шевченко був на засланні, то у листі від 1 липня 1852 року писав до С. Гулака – Артемовського «Чи жива твоя стара мати? Коли здравствує, то низько кланяйся їй…».

Всім небайдужим до літератури і мистецтва відома незрадлива, зворушлива дружба генія слова Тараса Григоровича Шевченка й генія опери Семена Степановича Гулака-Артемовського. Вони були нерозлучними друзями в радощах і бідах, у злетах і падіннях.... Семен писав листи йому і підримував матеріально, коли той «служив» солдатом у Новопетрівському укріпленні, й багато хто від нього відвернувся. Повернувшись із заслання, Тарас почувався в гостях у друга, «як у своїй рідній хаті», називав його рідним братом, подарував Семеновій дружині автопортрет з дарчим написом. Композитор віддячив поету-другу, присвятивши йому пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою». Гулак-Артемовський сам виконав її 19 серпня 1858 року в виставі «Москаль-чарівник». Вона стала однією з найулюбленіших для поета…

Після відбуття солдатчини, у червні 1859 року Тарас Григорович знову завітав у наш край, де в Городищі та Млієві в другій половині ХІХ століття процвітала торгово-промислова фірма ”Брати Яхненки і Симиренко”, відома далеко за межами України. Платон Симиренко дав Тарасу Шевченку гроші на видання ”Кобзаря”.

Т.Г.Шевченко згадував Городищину у багатьох своїх творах. ”Вже минули Воронівку, Вербівку, Вільшану…” – це рядки відомої поеми ”Гайдамаки”, в основу якої покладено повстання гайдамаків 1768 року на Правобережній Україні, відомого під назвою Коліївщина. Згадує поет Городище і у поемі ”Наймичка”, там де мова йде про те, як Трохим і Настя знайшли під тином дитину:

”Бери ж лишень та сповивай…

Ач яке, нівроку!

Неси в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

в Городище…”

Городищани горді своєю причетністю до долі Пророка, генія українського народу, великого поета – Тараса Шевченка, пишаються тим, що вони земляки великого Кобзаря і завжди намагалися вшанувати пам'ять про нього. Цю пам'ять втілюють пам’ятники, музеї та різноманітні власні назви, що носять ім’я Шевченка чи пов’язані з його творчістю.

На території району Т.Г. Шевченку встановлено 5 пам’ятників-погрудь. Особливою гордістю городищан є пам’ятники, що знаходяться на території Городищенського РТМО, ЗОШ №1 та інституту помології в Млієві, які є копіями першого чавунного пам’ятника поету, встановленого після його перепоховання на Чернечій горі в Каневі. Модель погруддя виконав скульптор зі Звенигородщини – Каленій Терещенко, виготовлені вони в ливарному цеху Городищенського цукрокомбінату. Сам скульптор згадував: «То були буремні роки після революції та громадянської війни. Все зруйновано. А люди так хотіли увічнити пам’ять Кобзаря… І що мені, земляку Тараса, залишалося? Робити, як веліла совість, як дозволяв хист. Старався. Спасибі цукроварам – допомагали». Перший пам’ятник Шевченку відлили ливарники Городищенської цукроварні. Встановили його 1 липня 1923 року на могилі Т.Г.Шевченка.

Ім’я Т. Г. Шевченка було присвоєно селам, колгоспам, вулицям тощо.

Так, назву Тарасівка має куток в Городищі. Його назва походить від погруддя Тараса Шевченка, яке тут встановили у 1925 році. Тут була хата-читальня і школа, яку теж називали Тарасівською. Після війни у цьому приміщенні знаходилася дитяча лікарня, нині – цех з виготовлення залізобетонних конструкцій. У 2001 році пам’ятник перенесли на інший край міста – до центральної районної лікарні. Але назва кутка закріпилася серед городищан.

З 1 вересня 2001 року в м. Городище діє районна, а з 10 грудня 2001 року – обласна молодіжні громадські організації «Батьківщина Тараса Шевченка». Метою організацій є утвердження в суспільстві духовних заповідей Т.Г. Шевченка та його видатних земляків. Головою обох організацій є журналіст Олег Покась.

/Files/images/1.jpeg

Данило Кушнір: Мліївський поборник православ'я

Село Мліїв відоме не лише на Черкащині, а й на всю Україну. У 18-ому столітті Мліїв відоме ще й як батьківщина титаря Данила Кушніра, якого, заживо було спалено польською шляхтою напередодні Коліївщини. Святий образ Данила Кушніра, борця за віру і свій народ, використав Т.Г.Шевченко в поемі “Гайдамаки”.Як відомо, він не був ані священиком, ані ченцем, але залишився в історії українського Православ’я як його незламний захисник, скромний церковний староста, який не убоявся погроз і навіть самої страти, якій передували жахливі катування.

Да вчинили вражі ляхи

У Вільшані славу.

Да одтяли Данилу

Мліївському главу.

Тіло його повеліли

Огнем іспалити,

Голову його до палі

Гвоздем прибити.

Життя цього страждальця припало на середину XVIII століття — надзвичайно тяжкі часи української бездержавності, адже над усім правобережжям тогочасним панувала Реч Посполита. У своїх намаганнях цілком підкорити українців, чужинці жорстоко нищили православну віру й насильно впроваджували католицизм. Саме тоді, 1766 року, у Вільшані зібралась духовно-уніатська комісія, яка за допомогою війська люто розправилася із православними священниками та мирянами. Багатьох було взято на муки, а то й страчено. Силою зброї храми силоміць передавали католикам.

У Млієві тоді було дві православні церкви – Троїцька й Успенська. Священиками там служили брати Василь і Федір Гдишицькі, які були синами уніатського протопопа Афанасія. Услід за батьком вони теж переметнулися у католики. Гадали, що й місцеві парафіяни теж покірно підуть за ними. Але люди засудили такий зрадливий вчинок і висловили своїм пастирям недовіру. Громада обрала нових священиків. Та Гдишицькі не бажали поступатися, і запалала боротьба.

Щоб уніати не поцупили церковне приладдя та ризи, люди передали усе на зберігання селянину Данилу Кушніру, який був титарем, тобто церковним старостою, Успенського храму. Він користувався авторитетом, довірою й повагою односельців. Гдишицькі ж заходилися пліткувати, що він усе просто вкрав. Про це настрочили донос Смілянському губернатору Венті. Той наказав закувати титаря у кайдани й посадити в похмуру темницю Смілянського замку. Було це наприкінці березня 1766 року.

Селяни намагалися визволити свого титаря, навіть пропонували протопопу Гдишицькому викуп. Але той наполягав, щоб Данило Кушнір прийняв унію. Тільки за цієї умови погоджувався анулювати свої наклепи. Титар від цього рішуче відмовився. Він закликав селян якнайміцніше триматися від предків успадкованої православної віри, за котру сам готовий витерпіти усі випробування… Оскаженілий Гдишинський витребував від губернатора наказу стратити Кушніра.

У суботу 29 липня його відправили до польського військового обозу, що стояв під Вільшаною, для привселюдної страти. Щоб залякати народ, зігнали населення довколишніх сіл. Мовляв, дивіться, яка швидка розправа чекає на вас, коли й далі будете непокірними… Кушніру обмотали руки, змоченими у смолі коноплями, і запалили їх. Та не почули нелюди благання про пощаду! Навпаки, мужній чоловік закликав народ у жодному разі не вірити уніатам. Навіть польські вояки, спостерігаючи за тим, як знущалися над церковним старостою, почали говорити, що досить вже з нього тортур. Але Гдишицький був непохитний і наказав відтяти голову. Данило Кушнір лише звернувся до Всевишнього:

– Боже мій! Прийми дух мій!

Зав’язуючи мученикові очі, кат сказав:

– Не бійся! Бог з тобою!

– Я не боюся, роби, що тобі сказано!

Тіло мученика поляки спалили. Останки місцеві жителі поховали у викопаному маленькому рівчаку. Наприкінці вересня виставлену на палю голову викрали і передали до Переяславського кафедрального Свято-Вознесенського монастиря, де її поховали.

Ця страта та ще багато інших знущань над українським народом значною мірою стала причиною, що через два роки вибухнуло велетенське народне повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина.

Згодом із Вільшани останки Данила Кушніра перепоховали у рідний Мліїв. Могила була напроти Троїцького храму, понад шляхом, біля будинку дяка. На могилі встановили великий дерев’яний хрест на підмурку із цегли, що простояв до 1930-х років, коли почалися нові гоніння на віру.

11 серпня 2012 року в Успенському храмі села Мліїв Городищенського району відбулося урочисте богослужіння у пам’ять легендарної постаті, уродженця цього села мученика Данила Мліївського, чиє ім’я шанується всією повнотою Православної Церкви. Нині глава мученика знаходиться в одному з православних храмів Переяслав-Хмельницького, але історична справедливість вимагає, щоби цю святиню буле перенесено на батьківщину страждальця – Черкащину.

Незабаром від Успенського храму, що відроджено в селі Мліїв, дбання його настоятеля протоієрея Михайла Негера, парафіян та благодійників планується облаштувати стежину до Хреста, що вже височить на найвищому пагорбі. Владика Софроній висловив впевненість, що шанування цього страждальця щороку збиратиме дедалі більше вірян.

Мліївчани за свій кошт найняли автора, що на основі архівних матеріалів у 1864 році написав невеличку книжечку “Данило Кушнір”. Також замовили художнику зобразити його на іконі. У 1920–х роках пропонували зарахувати титаря до лику святих. Це стало реальним лише у 1996 році. День вшанування пам’яті Данила Кушніра — 11 серпня.

/p
Кiлькiсть переглядiв: 44

Коментарi