(29.12.1891 – 17.09.1938) учений-садівник, засновник Мліївської дослідної станції садівництва Народився 29 грудня 1891 року у с. Млієві Городищеького району. Спочатку навчався у Київській 7-й гімназії, а у 1918 році закінчив сільськогосподарський факультет Київського політехнічного інституту. Упродовж 1921 – 1922 років Володимир Симиренко читає курс загального плодівництва й веде практичні заняття у Київському політехнічному інституті. Ініціює створення на базі батьківського помологічного розсадника садово-городньої дослідної станції та Центрального державного помологічного розсадника. В.Л. Симиренко розробив широкомасштабну програму розвитку садівничої науки, розпочав випуск перших в Україні часописів із садівництва. Завдяки професору в 20-х роках ХХ ст. в Україні було запроваджене державне сортовивчення плодових культур. Література Розгін, І. Володимир Л. Симиренко: короткий нарис життя та наукової й громадської діяльності /І. Розгін. – Вінніпег: [Б.в.], 1959 – 1960. – 80 с. Теличко, В.О. Сторінки життя В.Л. Симиренка /В.О. Теличко //Краєзнавство Черкащини. – Черкаси, 1996. – Вип. 5. – С. 58 – 63. Вольвач, П. Володимир Симиренко /П. Вольвач //Родовід. – К., 1995. – Вип. 10. – С. 63 – 76. Кириченко, Б. Володимир Симиренко – страчена слава переможців /Борис Кириченко //Сад, виноград і вино України. – 2009. – №4 – 6. – С. 6 – 8. Чос, В. Головний садівничий країни /Володимир Чос //Прес-Центр. – 2007. – 3 січ. – С. 21. |
Одвічний пам’ятник зелений, Скарбниця сонця на землі – Ренет, що зветься Симиренків, На честь великої сім’ї. (18.02.1855 – 6.01.1920) учений-помолог, світовий авторитет в галузі садівництва, меценат Народився 18 лютого 1855 року в с. Млієві Городищенського району. Закінчив Паризький політехнічний інститут, Київський та Новоросійський університет (1879 – 1887 рр.). За участь у русі народників перебував на засланні у Східному Сибіру, де працював садівником. Після заслання повернувся до Млієва, де заклав розсадник і сад та заснував новий виробничо-біологічний напрям у світовій помології та сортознавстві, агроекології плодових культур. Левко Платонович – автор одного з найцінніших у світі сортів яблуні – Ренет Платона Симиренка. Понад 25 років Л.П. Симиренко присвятив вивченню садівництва Криму. Створив в Україні мережу наукових і навчальних закладів садівництва. Наукова спадщина вченого становить понад 100 праць. Доля Л.П. Симиренка трагічно обірвалася 6 січня 1920 року. Похований на сімейному цвинтарі у с. Млієві. Література Шаров, І.Ф. Симиренко Лев Платонович (1855 – 1920) /І.Ф. Шаров //Шаров І.Ф. Вчені України: 100 видатних імен. – К., 2006. – С. 364 – 367. Хоменко, І.І. Л.П. Симиренко і українське садівництво /І.І. Хоменко. Іг.І. Хоменко //Л.П. Симиренко і садівництво України: зб. наук. праць /Мліїв. ін.-т садівництва, Уман. держ. аграр. ун-т. – Корсунь-Шевченківський, 2004. – С. 7 – 12. Вольвач, П.В. Л.П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва: в 3-х ч.: Ч. 3 /Петро Вольвач. – Симферополь: Таврія, 2004. – 304 с. Кириченко, Б. Лев Симиренко – основоположник українського садівництва /Борис Кириченко //Сад, виноград і вино України. – 2009. – №4 – 6. – С. 5 – 6. |
Гулак-Артемовський Петро Петрович (27.01.1790 – 13.10.1865) історик, педагог, письменник, байкар Народився 27 січня 1790 р. в м. Городищі у сім’ї священника. Навчався в Київській духовній академії, яку закінчив в 1813 році. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817 р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. У 1921 р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію, а згодом став професором історії та географії; з 1841 р. – ректор університету. Брав участь у діяльності Харківського Товариства доброчинності, співпрацював у періодичних виданнях. Перекладав російською мовою твори західноєвропейських письменників. Автор віршів, байок, романтичних балад. Найпопулярнішою стала антикріпосницька сатирична байка «Пан та собака». Повне зібрання українських віршів побачило світ у 1927 році. Помер у м. Харкові. Література Петро Гулак-Артемовський [Текст] //Видатні постаті в історії України (ІХ –ХІХ ст.). – К., 2002. – С. 253 – 255. Зеров, М. Гулак-Артемовський [Текст] /М. Зеров //Зеров, М. Українське письменство /М. Зеров; упоряд. М. Сулима. – К., 2002. – С. 54 – 61. Лабінський, М.Г. Гулак-Артемовський Петро Петрович [Текст] /М.Г. Лабінський //Києво-Могилянська академія в іменах, XVII – XVIII ст. – К., 2001. – С. 158. Тригуб Т.Ф. П.П. Гулак-Артемовський (1790 - 1865) [Текст] /Т.Ф. Тригуб //Люди і долі. – Черкаси, 2001. – С. 19 – 22. Руденко, К. Педагог, поет-байкар [Текст] /К. Руденко //Вісник Городищини. – 2009. – 22 січ. – С. 6. Василенко, Т. Наш земляк – козацького роду [Текст] /Т. Василенко //Вісник Городищини. – 2000. – 26 січ. |
Гулак-Артемовський Семен Степанович
(16.02.1813 – 17.04.1873)
композитор, співак, драматург
Семен Степанович Гулак-Артемовський – наш талановитий земляк: великий співак, композитор, основоположник української опери, автор опери «Запорожець за Дунаєм».
С. Гулак-Артемовський народився 4(16) лютого 1813 року на хуторі Гулаківщина, за три кілометри від м. Городища, який належав батькові, священику Покровської церкви Степану Петровичу.
Крім Семена сім’я мала ще двох синів – Петра і Павла та дочку Марію. Всім дітям батько дав освіту, і всі вони знайшли своє місце в житті.
Семен уже в дитинстві мав чудовий голос – дискант, знав багато українських пісень і любив їх співати.
Коли Семену Артемовському виповнилося 11 років, батько відвіз його в Київ, де 1 вересня 1824 року юнак був зачислений до Київського духовного училища. Спочатку навчався відмінно, а слух про його чарівний голос дійшов до київського митрополита Є. Болховітінова – знавця та любителя хорового співу. С. Гулака-Артемовського зачислили в митрополичий хор, що співав у Софіївському соборі. Спів більше приваблював С. Гулака-Атемовського, ніж навчання «богословію». Менш за все він хотів стати священиком, тож у його атестаті за 1825 – 1826 рік зазначалось: «способностей хороших, ленив и преленив, успехов малых».
Коли Семену Артемовському виповнилося 16 років, помер його батько, залишивши сім’ю без підтримки, а в самого юнака почалася мутація голосу. Молодого співака виключають з училища. Та за підтримки Болховітінова його зачисляють до хору при Михайловському соборі, де в нього розвився сильний баритон. А незабаром він став провідним солістом.
М Глінка, російський композитор, приїхавши до Києва, щоб відібрати талановитих юнаків для придворної капели, знайомиться з молодим виконавцем і пропонує йому приїхати до Петербургу. 25-річний співак погодився на переїзд.
М. Глінка поселив Семена Степановича у своїй квартирі, познайомив його з відомими художниками, музикантами і поетами. В житті Гулака-Артемовського відкрилась краща сторінка. Успіхи українця були разючі, а талант належно оцінений.
Згодом почалися концертні виступи, навчання в Італії. Влітку 1839 р. співак відвідав Париж, Флоренцію, де у 1841 р. дебютував у Флорентійському оперному театрі. На цей час він був уже відомий не тільки як співак, а й як талановитий драматичний актор. Його запросили до російської оперної трупи у Петербург. Тоді познайомився з Т.Г. Шевченком.
За своє життя співак виконав 51 оперну партію, 11 водевільних і комедійних ролей. У репертуарі мав 78 романсів, оперних уривків та українських народних пісень, якими дуже захоплювався.
Вирішивши стати композитором, Семен Степанович перш за все звернувся до українського народного побуту, пісень та звичаїв. Написав 12 творів, наповнених мотивами рідного краю, та водевіль «Ніч напередодні Іванового дня», де згадуються Городище, Валява, Мліїв. Він також пише романсові обробки українських пісень.
Опера «Запорожець за Дунаєм» прославила С.С. Гулака-Артемовського на весь світ, а вперше прозвучала 14 квітня 1863 р. у Маріїнському театрі в Петербурзі. Нині опера «Запорожець за Дунаєм» стала надбанням світової оперної сцени.
С.С. Гулак-Артемовський мав інші захоплення. Майже 10 років життя займався лікарською практикою в Москві. Через його сеанси пройшли десятки тисяч людей.
Помер Семен Степанович 17 квітня 1873 року у Москві.
В м. Городищі було відкрито музей співака й композитора С.С. Гулака-Артемовського (1966). У 1968 році музею присвоєно звання народний. 1971 року земляки встановили Семену Степановичу пам’ятник, на якому автор навіки викарбував портрет співака в образі Карася.
У 2003 році було засновано щорічну премію імені Гулака-Артемовського.
Література
Осипенко, О. Місцина, де пуп закопаний : [родовід С.С. Гулака-Артемовського, м. Городище] / Ольга Осипенко // Нова Доба. – 2012. – 30 серп. – С. 20 – 21.
Тясминський, А. Його хрещеним батьком у музиці став Михайло Глінка // А. Тясминський // Черкас. край. – 2008. – 21 берез. – С. 12.
Осипенко, О. Дивосвіт Семена Гулака-Артемовського / Ольга Осипенко. – Черкаси : Інтроліга ТОР, 2013. – 91 с. : іл.
Борщ, М.І. Багатогранний талант С.С. Гулака-Артемовського // Борщ М.І. З вершин славе тних черкащан. – Черкаси, 2013. – С. 215 – 223.
Чубіна, В. Сентиментальні мотиви в українському фольклорі та в лібрето «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського // Вісн. Черкас. ун-ту. Сер. філологічні науки. – Черкаси, 2013. – №19 (272). – С. 124 – 128.
Чос, В. Батько української опери // Чос В. Городище : велика історія маленького міста. – Черкаси, 2011. – С. 34 – 38.
Осипенко, О. «Блаженний день, блаженний час» [про оперу С.С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»] / Ольга Осипенко // Молодь Черкащини. – 2014. – 28 трав. – С. 16.
Семен Гулак-Артемовський // Видатні постаті в історії України (ІХ – ХІХ ст.). – К., 2002. – С. 275 – 277.
Тригуб, Т.Ф. Автор безсмертної опери «Запорожець за Дунаєм» / Т.Ф. Тригуб // Люди і долі. – Черкаси, 2001. – С. 25 – 28.
Кауфман, Л. Семен Гулак-Артемовський / Л. Кауфман. – К. : Муз. Україна. – 1981.- 52 с.
Олександрова, О. «Там за тихим за Дунаєм…» / Ольга Олександрова // Демократ. Україна. – 2008. – 29 лют. – С. 25.
Антонюк, В. Його чудовому голосу в Італії не було конкурентів… / В. Антонюк // Уряд. кур’єр. – 2003. – 12 квіт. – С. 8 – 9.
Списаренко, Б. Семен Гулак із Городища / Б. Списаренко // Слово Просвіти. – 2003. – 5 – 11 лют. – С. 10.
Осипенко, О. Друга мала батьківщина Семена / О. Осипенко // Нова Доба. – 2012. – 27 верес. – С. 17.
БРАТИ БЛАЖЕВСЬКІ
“Йшли двадцяті роки. Роки відбудови народного господарства, зруйнованого імперіалістичною і громадянською війнами… – писав редактор комуністичної газети Іван Піленко. – Але розвитку нового заважали недобитки куркульсько-петлюрівських банд, які ще шугали по лісах і яругах. В (Городищенському) районі діяла вовча зграя Блажевських. Бандити тероризували населення, грабували магазини кооперації, залізничні каси, вбивали активістів Радянської влади. Так, вислідивши, коли голова райвиконкому т. Подвиженко їхав в Орловець, вони схопили його в долині Балки і в лісі по-звірячому закатували. Від рук цієї банди загинули міліціонери – т. Ружин у Хлистунівці, тт. (Андрій) Онищенко і (Віктор) Ніколаєв – у Буді-Орловецькій”
1.Список “невинних жертв” цими прізвищами не обмежувався. Брати Блажевські та їхні товариші не одного ворога спровадили з цього світу. В тому числі й п’ятьох братів-москалів Гамаюнових, російських наймитів Ващенків, Гурка Осовітнього, Федора з Ксаверового, уповноваженого ҐПУ ст. Цвіткове… Понад 10 років наводили страх на окупантів та їхніх лакуз отамани. Далися вони взнаки осоружній совєтській владі. Навіть через півстоліття не забули Блажевських окупанти та їхні поплентачі. І продовжили боротьбу, але вже не з братами, а з пам’яттю про них.
На завдання комуністичної партії совєтський письменник Іван Логвиненко написав 1974 року книгу “Без страху і докору”. В ній був розділ “Вовча зграя”, цілком присвячений діяльності повстанців Блажевських та їхнього батька Теофіла, дяка Покровської церкви села Ксаверового, що неподалік Городища. Героями книги, звісно, стали не вони, а ті, хто намагався знищити народних месників: чекіст Павло Олександрович Орлов, активіст Гурко Освітній та голова Орловецької сільської ради Пантелій Сидорович Одерій.
Брехливу і підлу книгу написав Іван Логвиненко. Ось маленький уривок з неї. “Революція позбавила сім’ю дяка всіх привілеїв – багатства, влади і, головне, права визискувати селян, – писав ні сіло ні впало Іван Логвиненко. – Отож і не дивно, що дяк і його сини стали скаженими ворогами нового ладу. Сини спочатку були в банді петлюрівського отамана Юрка Тютюнника, а потім організували вовчу зграю, яка наводила жах на жителів сіл”
2.Блажевські справді наганяли страх, але на кого? На тих, хто закріплював на українській землі владу російського народу.
У Теофіла Блажевського було п’ятеро синів і дві дочки (Ольга і Катерина). “Троє старших дяченків – Михайло, Микола та Степан – пішли протоптаною батьківською стежкою – вступили до Черкаського духовного училища (бурси)”
3. Напевно, тією ж стежкою попрошкували б і молодші сини – Андрій та Сашко. Та 1919 року на Черкащину прийшла червона російська орда. “Цю нову владу Теофіл сприйняв як пришестя сатани, тож і благословив синів на боротьбу з його слугами”, – писав перший український дослідник повстанської родини Блажевських Андрій Тегерешвілі
4. Повоювавши під проводом Юрка Тютюнника, старші брати подалися до Холодного Яру. Діяли у загоні Ларіона Загороднього. 1922 року співпрацювали з городищенським отаманом Антоном Грозним. Після того як Грозного 18 жовтня 1922 року було вбито, Блажевські очолили рештки його козацтва. Відділ знову почав зростати. До Блажевських приєднувалися хлібороби Ксаверового, Орловця, Буди-Орловецької, Хлистунівки, сіл Шполянщини
5.Терористичні групи Блажевських були мобільні та активні. Вони забирали каси совєтських установ, зупиняли поштові та пасажирські потяги, відбирали зброю у червоноармійців, розстрілювали політпрацівників та чекістів. Найбільш впевнено партизани порядкували на ділянках залізниці Носачів – Цвіткове, Цвіткове – Шпола, Володимирівка – Перегонівка, на станціях Завадівці та Городищі.
Не дрімали і більшовики. 1923 року вони вистежили Миколу Блажевського і арештували його, але вже у травні він утік з Черкаського ДОПРу. Боротьба продовжувалась. Активність загону не спадала і 1924-го, і 1925 року.
6. Під час колективізації загін поповнювала молодь “розкуркулених” родин, зокрема ксаверівських сімей Шевченків, Нещадимів, Снігурів. Особливо дошкуляв партизанам секретар орловецького партосередку Пантелеймон Одерій. Він створив загін покидьків, що полювали за партизанами. Вистежували їх і Блажевські.
Якось січневого вечора хтось постукав до хати, де жив Одерій. Його дружина, не відчиняючи дверей, запитала:
– Хто там?
– Свої… Нехай вийде Одерій. Діло є, – долинув знадвору знайомий голос Родіона Сіренка. Звідки ж було знати Раїсі, дружині запеклого комуніста, що партизани змусили Родіона під дулами пістолетів розмовляти з нею.
Розкривши двері, побачила револьвери.
Лісовики миттєво вскочили до хати, поставили Раїсу та господиню хати у куток, наказавши не сходити з місця. Обшукали будинок, але секретаря партосередку не виявили. Тоді вирішили дочекатись його. Кілька козаків пішло надвір.Чотири години чекали месники, та Одерій, на своє щастя, затримався на роботі далеко за північ. Тож мусили вертатися ні з чим. “Пішли з погрозою, мовляв, він не мине їхніх рук”
7. За Блажевськими полювало багато різних ударних груп. Хто тільки не переслідував партизанів – чекісти, міліціонери, комсомольці, сільські активісти, навіть військові частини. Червоні буквально наступали на п’яти. Вони вбили Володимира Нещадима, полонили Матвія Коваля, Василя Шаповала, Михайла Карпенка, Василя Нещадима. А 1925 року у перестрілці під Сингаївкою вбили Миколу Блажевського (його поховали на православному цвинтарі у Шполі). Під час нападу на пошту в Городищі було смертельно поранено і Михайла Блажевського. Двічі кулі влучали в Степана Блажевського, але щоразу йому вдавалося відірватися від погоні
8. Щоб зберегти людей, Степан Блажевський розпустив загін, а сам із Лук’яном Середою, Савою Ткаченком, Сергієм Снігуром і Приходьком виїхав на Донбас. Тут хлопці здійснили експропріацію каси Чистяківського шахтоуправління. В перестрілці з охороною рудника було смертельно поранено Сергія Снігура і Саву Ткаченка
9. Довелося тікати з Донбасу. Так повернулися додому. Було це 1929 року.
А в Ксаверовому тим часом порядкувала родина росіян Гамаюнових – батько та його п’ятеро синів і дочка. Вони й взялися проводити в селі сталінську колективізацію. Гамаюнови обсадили посади голови колгоспу, голови сільради, секретаря партосередку, завідувачів хати читальні та дитячого садочка.
Допекли селянам Гамаюнови сильно. Тож Степан Блажевський вирішив ліквідувати їх.
13 січня 1930 року партизани увірвалися до хати селянина Гайдана, де святкували старий Новий рік секретар партосередку Гамаюнов і сільські активісти брати Ващенки. Під прицілами пістолетів та обрізів червоні мусили повернутися обличчями до стіни. Їх безжалісно розстріляли. Семеро месників зникли так само несподівано, як і з’явились. У наступні дні вони ліквідували ще кілька Гамаюнових – власне, всіх, крім батька. Старому лисові вдалося сховатися. Не зачепили і його найменшого придуркуватого сина.
Влада одразу провела масові арешти. До в’язниці потрапило близько двох десятків селян, яких звинуватили у підтримці “банди”, серед них і повстанців Микиту Шевченка та Юхима Карпенка.
10. 5 лютого у сутичці червоні тяжко поранили Андрія Снігура. На прохання товариша хлопці мусили дострелити його.
Міліція та її поплічники взяли партизанів в облогу. В одній із сутичок в урочищі Ламані Гори (між Городищем і Млієвом) проти ночі 12 лютого 1930 року було вбито Павла Шевченка, помічника Степана Блажевського, а самого отамана поранено. Три дні йшли по кривавих слідах запроданці, винюхуючи, де сховався отаман. Вранці 15 лютого на околиці Хлистунівки опричники оточили скирту, в якій ночував Степан. Під час бою отаманові вдалося застрелити одного запроданця.
Коли набої закінчилися, Степан учинив самогубство11. В цьому бою загинув і його помічник Снігур.
12. Коли тіло Блажевського привезли на опізнання, батько Гамаюнових у дикій злобі став бити його ногами. Казали люди, що старий виродок аж трусився від ненависті.
15 лютого у перестрілці комнезамівці поранили й Андрія Блажевського, але йому вдалося врятуватися. Та ненадовго – його видав зять, чоловік сестри Катерини. Він хотів урятувати дружину та дитину, яких москалі кинули в тюрму.
Андрій переховувався у с. Терешки Шполянського району. Тут його 8 березня 1930 року і захопили зненацька. Він відстрілювався, а коли скочив із горища у сіни, щоб вишмигнути з хати, його таки підловили на приціл… За кілька секунд після поранення він вмер, але нагана з рук не випустив.
Хоч і загинув Андрій, та образ його зберігся у пам’яті земляків. Був він, як і всі брати Блажевські, “високий, чорнявий, до людей привітний. Мав дужий, гарний голос”.
13. Любив співати:
Ой піду я лугом, лугом-долиною,
Ой чи не зустрінусь з родом-родиною.
Ой чого ти, сестро, така горда стала,
Сказав тобі “здрастуй” – “здоров” не сказала.
Після вбивства Андрія арешти не припинилися. У справі Блажевських червоні притягнули до відповідальності близько чотирьох десятків мешканців Городищенського, Шполянського, Корсунського та Ротмістрівського районів
14. Нібито у цьому допоміг чекістам колишній повстанець Василь Нещадим
15.За свідченням працівника карного розшуку С. Ткаченка, остаточно “націоналістичну банду Блажевських” вдалося знищити у січні 1931 року…
Найменший із братів Блажевських, Сашко, коли батька вислали в Сибір, виїхав із родиною сестри Катерини на Донбас, де працював на шахті. Батькову ж хату відібрали ще 1927 року. В ній відкрили шкільну майстерню і їдальню…
Під час Голодомору не минула смерть і останнього з братів Гамаюнових – Сеньку. Він був сільським дурником, і його партизани не чіпали.
“Якось маленька дочка одного із Шевченків, прийшовши вранці до дитсадка, часто і пожадливо пила воду, – розповідав Андрій Тегерешвілі. – Сестра Гамаюнових, яка там працювала, допитувалася, що ж вона таке смачне снідала. І допиталася. “Татко зарубали Сеньку-кацапа та наварили холодцю”. У льоху в діжці виявили труп злощасного Сеньки без обох рук по лікті…”.
16. 1941 року у Ксаверове прийшли німці. Невдовзі з’явився і Сашко. Працював у поліції. Використовував службове становище, вчасно сповіщаючи земляків про облави. Навіть російські посіпаки мусили визнати, що шкоди односельчанам він не чинив.
17. Коли німці відступали, зник і Олександр. Більше про нього ніхто нічого не чув. Не повернувся з Сибіру і Теофіл Блажевський.
Так сумно закінчилася історія видатного повстанського роду: Михайло, Микола, Степан та Андрій Блажевські загинули парубками, а вісток про долю Олександра і досі не чути. Їхня сестра Ольга померла молодою. Лише Катерина пустила гілочку роду Блажевських, але додала її до генеалогічного дерева іншої родини.
___________
1 Піленко І. Служіння Батьківщині. – Колгоспні лани (Городище). – 1969. – 19 квітня. – №47 (4772). – С. 2.
2 Дяченко І. Вовча зграя. – Колгоспні лани (Городище). – 1978. – 30 травня. – №64 (6081). – С. 2.
3 Тегерешвілі А. Останні холодноярці брати Блажевські // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 251.
4 Там само. – С. 251.
5 Там само. – С. 251 – 252.
6 Там само. – С. 252 – 253.
7 Піленко І. Вказана праця. – С. 2.
8 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 253.
9 Логвиненко І. Вовча зграя. – Колгоспні лани (Городище). – 1978. – 18 червня. – №59 (6076). – С. 2.
10 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 254.
11 Там само. – С. 255 – 256.
12 Піленко І. Вказана праця. – С. 2.
13 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 258.
14 Там само.
15 Дяченко І. Вказана праця. – С. 2.
16 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 258 – 259.
17 Дяченко І. Вказана праця. – С. 2.
До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Дивитися відео Олексія Тичка про братів Блажевських https://youtu.be/RUJMYiyceuE
Догори